|
22.10.2001 Ирина Боренько, Яна Плахотнюк, Андрей Павлишин перевод Леси Ромашки из Киева, исправленный Аликом и Ларисой из Львова Олег Олисевич: Если миру потребуется, я отдам свою жизнь не задумываясь - ради свободы Помню, в 60-х годах во времена совдепии организовывали военно-спортивные лагеря - т.е. из детских комнат милиции трудных подростков отсылали на месяц-полтора на перевоспитание, на муштру. А такие подростки были во всех концах города (известно, что это не мамины сыночки) - вот они и увлекались идеями хиппи, взглядами - и в музыке, и в одежде. И хотя в то время тяжело было что-то достать - и пластинки (они дорого стоили), и джинсы - но молодежь доставала, интересовалась этим. В то время - даже с точки зрения прошлого - все запрещалось, старшее поколение со всем боролось. Военное поколение наших родителей было воспитано в непоколебимом духе марксизма-ленинизма. А это было так непривычно - длинные волосы, рок-музыка - все это влияло на умственное развитие молодежи. Поэтому с этим боролись партийные органы, а с ними заодно и родители - так как были воспитаны в той системе. В тех, уже упоминавшихся военных лагерях я встретил старших ребят - по 15-16 лет (9-10 класс) – у которых волосы были немного длиннее, они увлекались рок-музыкой. Их преследовали, выгоняли из тех лагерей. Тогда я задумался: за что, почему это так? Именно тогда я впервые услышал слово “хиппи” и начал интересоваться этим движением, расспрашивать старших ребят. Бывало, мы слушали по радио рок-музыку (поляки ее транслировали свободнее). В нашем городе, как и в других, одновременно возникали кружки молодежи, которая тянулась к чему-то романтическому. Конечно, власти везде боролись с ними, так как такие взгляды “портили” молодежь, которая должна была строить социализм, по пути к коммунизму. Но вопреки всему, все больше появлялось людей, для которых становились близкими идеалы хиппизма. Зарождалась не просто субкультура, а контркультура. В некоторых городах это движение развивалось более бурно, в других - меньше, но задевало оно умы молодых людей почти всюду: это же естественно - сопротивляться диктатуре , которую осуществляют над тобой. Мы старались выразить себя в одежде - шили себе из брезента широкие штаны (клеш - 60 см), вышивали на них цветочки, бабочек. Были разные выдумки - вшивали фонарики в штаны, идешь - и светишься. В конце 50-х – в начале 60-х поколение молодежи, которое было старше нас называли “стилягами”. Эти люди слушали джаз, рок-н-ролл. Рядом со стилягами можно было встретить выходцев из среды художников, богемной публики, которых можно причислить к битникам – они интересовались поэзией, собирались по домам (флетам), слушали музыку, вели интересный и романтический богемный образ жизни. Многие из западных историков-социологов спрашивают, есть ли разница между хиппистским движением в них и у нас, в бывшем Советском Союзе. Конечно, есть параллели, но во многих моментах существуют расхождения. У нас хиппи больше преследовали, с ними боролись вплоть до распада Союза, до 91-го года. В 67-ом году в Сан-Франциско состоялось большое собрание хиппи, где собрались свыше 20-30 тысяч людей (нам сейчас это даже тяжело вообразить). В Америке, как не удивительно, сначала это движение также не воспринимали: отлавливали людей, били, но процесс уже пошел. В музыке начали возникать такие светила как Дженнис Джоплин, Джимми Хендрикс, группа “Велвет Андерграунд” и прочие. Протест американской молодежи был направлен против буржуазного образа жизни. У нас была буржуазия коммунистическая - так вот, у нас это был протест против коммунистической системы. И наши патроны - советские, которые властвовали здесь - знали, что хиппизм опасен для их партии, что он “разлагает” молодежь изнутри. Все уже привыкли, что партия говорит последнее слово: коротко стричься, как в армии, и вести себя так и так - ни шага вправо, ни шага влево, иначе - расстрел. Мы не имели права быть собой, а лишь стадом баранов. На Западе со свободой легче, так как там уважают индивидуальность каждого человека. Хиппизм там упал на грунт довольно значительной прослойки битников - их идеологами были Джек Керуак, Ален Гинзберг, которые в своих произведениях описывали битниковский образ жизни. У нас в конце 60-х были только небольшие группки людей, которые мыслили иначе, размышляли (или догадывались), что “там” не все так плохо, как об этом говорит советская пропаганда, а у нас не все так отлично - в обществе властвует двойная мораль. Скажем, все и 30, и 35 лет тому знали, что, лишь бы попасть в престижный вуз (мединститут или на юридический факультет) надо заплатить взятки. И когда пришло время вступать к вузу, я собственно размышлял над вопросом: “Зачем я живу? Чего я хочу в этой жизни?” Как только я вообразил на минутку, что должен стать винтиком исполинской машины, то сразу и сказал себе: нет, я не буду никому подчиняться, подстраиваться под систему. В конце концов, я осознавал, что должен был бы стать рабом, которого всегда травили бы, которому бы не дали закончить вуз - подобное со мной совершали еще со школы, с тех пор, как в 10-летнем возрасте заставили силой постричь отпущенные за летные каникулы волосы. Уже приблизительно с 14 лет начали усложняться отношения с отцом. Я подрастал, а он мне объяснял, что такая моя жизнь может плохо закончиться, что не следует себя противопоставлять школе. Мой отец принадлежит к поколению, которое пережило сталинские концлагеря. Он отсидел 10 лет за то, что два года прожил гостарбайтером в Германии. Во время войны его забрали из Киева, а когда пришли “освободители”, то, конечно, спросили: “Как это так - молодой 20-летний человек, а не в Советской Армии, и работает на немцев?!” А он же был невиновен ни в чем - его схватили во время облавы и послали на сельскохозяйственные работы. Понятно, отец боялся, что я повторю его судьбу. Но я ему сказал: “Я не смогу жить так, как все, не смогу. Не смогу делать то, что мне приказывают. Почему мне нельзя носить ту одежду, которая мне нравится? Такие волосы, как мне нравится?” Я. Б.: А возникали ли какие-то соображения относительно компромисса с родителями? Все-таки, родители заслуживают любви и уступок со стороны детей. Относительно компромисса, ситуация для меня была сложной, ведь я с детства рос бунтарем. По словам отца, они всегда жили в согласии. Отец хотел меня хорошо воспитать, сам не мог справиться, поэтому, вступил в брак вторично. Мачеха была для меня далеким человеком, ни в чем не похожей на мать, - провинциалка, младше отца на 12 лет (наверное, это его и привлекло, он надеялся, что она меня присмотрит). Потом у них появилась дочурка, моя сводная сестра, и ей уделяли больше внимания, поэтому я вынужден был провести 1-2 класс в интернате. Там тоже произошел инцидент. Раз в месяц в интернат приходили парикмахеры и стригли мальчиков под хохолок - это ужас! Я запротестовал, заплакал, что не дамся. Меня в тот вечер оставили в покое, но потом я таки убежал из интерната, спрятался на чердаке - там перепрятывались старшие мальчики. Меня искали три дня, нашли, снова отдалили в интернат. Я плакал, потому что не любил насилия, отношение преподавателей и родителей к ребенку как к своей собственности. Они сами не шли к взаимопониманию - не то, чтоб я не хотел, но и они его не искали. Ты готов их выслушать, а они только: это должно быть так и конец! Делали все, чтобы втиснуть меня в те рамки, “чтобы как все”. Я смог найти общий язык с отцом только в старшем возрасте, перед его смертью. За некоторые свои поступки просил прощения - в юном возрасте все ощущают порыв революционного бунта... Я. Б.: Как Вы думаете, где этот бунт зарождается? Припоминаю, когда стригли ребят, они плакали от сожаления. Сейчас молодежь скорее приспосабливается, а не плачет. Почему тогда Ваш протест зародился, а сегодня - нет? Я и сам много над этим думаю. У некоторых моих ровесников есть уже взрослые дети, возрастом 20-23 года - это уже даже не тинейджеры- своих деток имеют... Иногда, когда начинаю разговор с кем-то из детей моих ровесников, то сам испытываю удивление: мое поколение - поколение битников и хипстеров - дало импульс к тому, чтобы молодежь не была стадом, мы добивались того, чтобы молодежь имела право самореализоваться, совершенствоваться, одевать то, что хотят, носить прически, которые хотят - но это какой-то парадокс... Я. Б.: Они хотят оставаться одинаковыми... Да. Я думаю, что это связано с распространением у нас после обретения независимости существующим и в России ( в Прибалтике, возможно, ситуация другая) направлением криминальной “культуры”, насаждением внешних атрибутов - все эти коротко стриженные “бройлеры” выглядят как зеки. И не только визуально - у них и поведение подобное, и словарный запас, собственный сленг, и музыку они соответствующую слушают. Даже больше - молодые люди часто входят в криминальные группировки; ходить на “разборки” у них считается престижным, они занимаются разбоями, убийствами... Я. Б.: Все? Большинство из них. Я себя ощущаю барометром тридцатилетней давности. Возможно, этот протест зародился тогда, а не теперь, так как это было “в диковинку” – волна хиппи, увлечение их музыкой (Led Zeppelin, Deep Purple) – под этим влиянием молодежь организовывала андерграундные фестивали, припоминаю, я ездил в Пярну, Вильянд, Тарту, в Прибалтике всегда коммунистическая власть меньше давала себя знать. Я. Б.: За какие деньги Вы ездили? Тогда много денег не надо было. Я подрабатывал натурщиком в Институте декоративно-прикладного искусства, зарабатывал 130-140 рублей в месяц. Половину этих денег (50-60 рублей) я откладывал себе на лето (летом работы не было). Ездил автостопом. Например, из Львова в Минск, из Минска - в Вильнюс, Ригу, Таллинн. К началу 70-х годов у нас, в Советском Союзе, образовалась т.н. “система” (мы ее так называли) - большая когорта людей, которые отличались своими культурными ценностями, взглядами, поведением. Я имею ввиду хиппи. К начала 70-х они устраивали свои собрания и фестивали в Таллинне (там в центре есть горка, на которой все собирались) - почти как в Амстердаме, где в 71-72 годах было разрешено создать молодежный центр всей Европы (власть разрешила устроить кемпинги, переносные уборные - их полиция не трогала) - это была Мекка хиппи со всего мира. В 76-ом году в Голландии легализировали марихуану (легкие наркотики), со временем Амстердам стал эротическим центром - поэтому у них вся молодежь к такому свободолюбию тянулась, а у нас, в советской империи, все тянулись к Эстонии - так как там находили более демократическое отношение к себе. Хотя случались и инциденты: из-за того, что туда съезжалось очень много людей, милиция старалась кое-кого задерживать, высылать из Таллинна в 24 часа. Иногда задержанных сдавали в спецраспределители, несмотря на то, что у них были с собой документы (как правило, в спецраспределители забирали т.н. бомжей - людей без документов - а чтобы установить личность, их могли задерживать до 30 суток). Милиционеры просто брали паспорт, прятали его в карман и говорили: “У тебя нет документов, мы тебя забираем и будем держать 20-30 суток”. А была еще такая практика - со мной случилось: 72-и год, Вильнюс, идем по улице (казалось бы, Литва!), подходят милиционеры в гражданском и требуют документы, а потом, даже не посмотрев: “Прошу с нами в машину, в отделение милиции”. Там смотрят на руки - не наркоманы ли (нет ли следов от шприцов). А когда уже не к чему придраться сажают в большую машину, в которой зеков перевозят (даже не “бобик”, а большая такая, с решетками), завозят в кожвендиспансер, - посмотрим, нет ли у тебя каких-то болезней- и там также 30 дней держат. А потом приходишь за документами, а тебе говорят: нет у тебя документов - и снова на 30 суток в спецраспределитель. Так 2 месяца и отсидишь. Было много подобных случаев с моими знакомыми, а однажды милиционеры, которые специализировалась в Таллинне на тех, кто налегал на горькую, и забирали, если кто-то там курил “травку” или кололся, задержали девочку из наших в райотдел, где трое-четверо следователей изнасиловали ее. Потом она пыталась искать справедливости (это 75-й год был), писала к прокурору Эстонии, тогда ее вызвали и объяснили, что она клевещет на “нашу доблестную милицию” и что “такого не могло быть”. А за то, что написала заявление, сдали ее в “дурку”. Это было ужасное время. За твое самоопределение могли побить, забрать документы. В каждом городе были образованы комсомольско-оперативные отряды (дружинники с красными повязками). Они (18-летние, 27-летние - были разные отряды, как правило, из студентов разных факультетов) имели своих кураторов и в начале 70-х “боролись с буржуазной культурой”: задерживали людей с длинным волосами, в футболках с надписями, американскими флагами, срывали эти футболки, снимали крестики, били, могли волосы обрезать, могли просто поиздеваться. Во Львове было 5 или 6 районов, в каждом из которых был комсомольско-оперативный отрядик. Они имели свои автобусы или микроавтобусы (их поставлял ЛАЗ), ездили по площадкам, смотрели, как молодежь себя ведет, какую музыку слушает, и забирали тех, кто им не нравился - кто носил крестики, например. Были потасовки. Кстати, много хулиганской молодежи брали пример с хиппи. Тогдашние хулиганы тоже носили длинные волосы. Наиболее хулиганскими районами были Збоища, Левандовка, Голоско. Я. П.: Когда вы осознали, что ваш круг - это система со сформированными ценностями, как Вы лично и Ваши друзья представляли себе грядущее поколение через 10, 20 лет? Задумывались ли вы над тем, какие взгляды будут у ваших детей? Кто как. Некоторые задумывались. Те, у кого рождались дети. Я. П.: Их воспитывали как маленьких хиппи? Да, обычно. Детей брали с собой на наши сборища, в коммуны (некоторые коммуны ездили в Прибалтику, в Среднюю Азию, даже на Памир); жили на хуторах. Когда дети вырастали в таком окружении, то видели отношение отцов к себе не с позиции силы, скажем, не как отца, а как брата. С ними вели себя так, чтобы они не ощущали диктатуры, им могли лишь объяснять: этого не делай, так как это наносит ущерб людям. Одновременно никто не приказывал ребенку: будь таким, как я - он мог выбирать. Движение хиппи базировалось, фактически, на христианских началах любви и братства. Не случайно многие хиппи тянутся к разным философским, религиозным течениям – буддизму, христианству, кришнаизму. Хиппи - это как дерево, а от него отходят корни. Я. П.: Хиппизм - это форма существования? Да, это стиль жизни в обществе. Но я не навязываю себя обществу, я не говорю: люди, будьте такими, как я. Конечно, у меня есть свои недостатки, но я стараюсь над ними работать, совершенствовать себя. Все должны что-то отдавать друг другу. Среди хиппи меня могут тоже не понимать – лично мне предъявляют обвинение, что я занимаюсь политикой [руководитель Львовской группы Международной Амнистии – Я. П.]. Но надо же выходить за пределы условностей! Натуральный хиппизм - без условностей. У меня, например, есть друзья среди разных альтернативных субкультурных течений: панки, битники, рокеры, байкери, представители пацифистских организаций. Когда Украина боролась за независимость - 87-88 года - почему-то не видно было тех смельчаков, которые сейчас бьют себя у грудь. Был Чорновил, Горынь, еще несколько старших диссидентов - и все. А позднее к нам присоединялись другие - демократический фронт мы образовывали, Народный Рух из этого зародился. Но это наследство перехватили люди, которые стремились к чисто политической карьере. Я очень хотел что-то сделать для общего дела. Все началось с прав человека - я на собственной шкуре ощутил, что такое тоталитаризм, когда меня забирали из-за мелочей: за длинные волосы, за одежду, за крестик (бывало, мне предъявляли обвинения: “Почему не спрячешь, зачем афишируешь, как не стыдишься?” А я им в ответ: “Вы же не стыдитесь своих партийных билетов”, или: “Вот по вас видно, что Вы - милиционер, форма, погоны и т.п., очень приятно, а я - христианин”. Так мне политику и не смогли пришить). Когда началась “перестройка”, 20 сентября 1987 года (на день Львова) проходила демонстрация, мы написали лозунг: “СССР - Америка - ядерное разоружение”, “Перестройку - в действие!” Ходили так четыре часа, на нас смотрели с подозрением, хотели блокировать, но ничего сделать не смогли. Это была одна из первых демонстраций в Украине. Потом двоих из наших исключили из университета. Моя установка изменилась, когда я впервые принял участие в политической демонстрации. Было это так. Однажды, путешествуя - как всегда - автостопом, мой знакомый, Олег Сало (теперь он в центре медитации Махариши во Львове) и я, приехали из Таллинна в Ригу (Москва - Питер - Таллинн - Рига). Там у нас был знакомый - Михаил Бомбин - известный человек, один из первых хиппи в Риге (сейчас ему где-то под 50 лет; волосы всегда имел по пояс, носил очки, своей живостью напоминает нашего Ромку Чайку). Он тогда был нелегальным репортером радио “Голос Америки”. Вот мы у него остановились ночевать, а он мне и говорит: “Знаешь, завтра у нас будет демонстрация” (а это было 23 августа - годовщина пакта Молотова-Риббентропа). Когда мы пришли, я был просто поражен - 10 тысяч человек, самая массовая демонстрация в Советском Союзе к тому времени! В центре Риги вокруг памятника Свободе (как во Львове - Мицкевичу) вся площадь окружена автобусами и тройным кольцом милиции, а вокруг - видимо-невидимо людей – кричат на латышском, кое-кто на русском. Милиционеры выхватывали фотоаппараты, не разрешали снимать это событие. Кругом полно КГБешников. Чтобы не напрягать атмосферу, они разрешали по одному класть к памятнику цветы. Люди проходили через границу “ментов” метров тридцать - и назад. Гурьба кричит: “Свобода, свобода!” Я говорю Олегу: “Купим цветы от Украины”. Мне тогда пришлось сыграть иностранца - будто бы я из Швеции приехал (там были скандинавы среди людей): у меня сумка была с надписью “Liberty” латиницей, да и вообще, вид нестандартный. Подхожу, стоит какой-то капитанчик, я к нему обращаюсь на ломанном русском с английским акцентом, дескать, хотели бы цветы положить, оказать почести памятнику, мы приехали издали. Подошел мордатый полковник. Мне отступать никуда: или пропустят, или заберут в спецраспределитель. Объясняю еще и ему. Он разрешил, но “Па аднаму челавеку”. Я ему доказываю, что нас двое. Пустили обоих. И этот прорыв так сильно на меня повлиял... Пока мы шли эти сорок метров, видели, как люди повылазили на деревья, нам машут... Мы цветы положили, возвратились - и показали знак свободы (два пальца). Думаю, ну все. Выходим, а там - КГБешники стоят, не знают, брать нас, или нет, начинают тормошить за рукава, но люди на них нажимают. В конце концов, нас побоялись арестовать, хотя несколько десятков людей тогда все-таки забрали. ТУСОВКА А.П.: Алик, в 70-х гг. во Львове сложилась определенная тусовка. Может, Ты расскажешь о кое-ком из этих людей, твоих друзей, о вашей среде? Как я уже говорил, во Львове, как и в других регионах нашей совдеповской империи, были люди, которые жили по принципам хиппи-культуры. Сначала их было немного, но постепенно довольно большая прослойка молодежи присрастилась к этой культуре. Возможно, они не на 100 процентов следовали хиппистским идеалам, но уже к началу 70-х образовалась наша т.н. система. Мы устраивали сейшены в Эстонии, Латвии. Мы пропагандировали здоровый образ жизни - против наркотиков, алкоголя, так как, к сожалению, были и такие, которые свободу трактовали немного специфически Я.П.: Вы имеете ввиду, что среди Ваших знакомых хиппи были такие, кто употреблял наркотики? Среди моих знакомых - нет. Но были люди, которые употребляли наркотики, и я их не могу назвать хиппи. Были и такие, что присоединялись к движению, носили длинные волосы, имели соответствующий возраст - 18-21 год, но потом эти люди становились обычными обывателями. Это не были, собственно, хиппи, они просто были в таком возрасте, когда все интересно, нравится все романтическое. Но это была только бравада. На многих моих знакомых эти идеи и этот образ жизни оказали большое влияние, и хотя они преимущественно стали обычными обывателями, завели детей, у них появились обязанности - но другой взгляд на вещи остался, они не борятся с теми нюансами, против которых выступали их родители. Относительно наркотиков. На Западе движение было скомпрометировано с самого начала, с августа 69-го года, после Вудстока, где был убит один из участников - агрессия пленила сознание некоторых групп хиппи - людей, которые подражали чисто внешним атрибутам движения. Именно такие лица употребляли наркотики. Им никто этого не запрещал - это же не была партийная структура: не было устава, правил, списков, членских взносов. Никого не включали в состав и не исключали из рядов. Все держалось на авторитете. Правда, случались анекдотические случаи: “Как в вашу партию вступить? Какие у вас взносы?” - спрашивали. Я.П.: Но были же у Вас авторитеты? Да, это были люди, которые заслуживали уважения за свой образ жизни, за свою любовь к “соплеменникам”, к другим людям; которые не компрометировали идей хиппизма, битниковства... Тогда, в 68-му, все начиналось с благородных хиппистских идей. Так было 2-3 года. Для меня он тоже некоторое время было авторитетом. Но со временем идеи любви перестали его устраивать, он захотел их привести в порядок в более радикальном направлении - и вышло нечто неонацистского образца. Здесь, во Львове, тогда проходили съемки какого-то фильма. Люди Шарнира подоставали себе одежду, нашивки эсэсовские, оружие. Они устраивали в Брюховичах съезды, к ним приезжали из других мест. В 1971 году состоялся громкий судебный процесс над Славиком Яреськом. Многих, ясная вещь, повыганяли из университета. Процесс был скандальным, известным на весь Советский Союз. После окончания процесса остатки группы начали собираться возле Доминиканского собора (на ступеньках). Шарнира можно охарактеризовать как радикального идеолога хиппи. Он считал, что пассивным способом нельзя изменить систему. Это был бунтарь против системы, который действовал с помощью оружия. Вот у них были членские взносы. Я.П.: Вы его лично знали? Да, но у нас ничего общего не могло быть, так как я считал, что он компрометировал идеалы хиппизма, которые он смешивал с социал-национализмом. Я.П.: Кто были Ваши друзья, кто из них еще был авторитетом? Легендарный человек битниковского плана - Игорь Венцеславский, по прозвищу «Пензель» (в переводе с укр. – Кисть). Он - полуполяк. У него предлинная борода, как у ZZ TOP, широкополая шляпа. В марте 2001 ему исполнилось 52 года. К битниковскому образа жизни он дошел в довольно зрелом возрасте (я то вообще шнурок - с детства меня что-то бунтовало). Мы познакомились в 75-в году, до того времени были знакомы только визуально. Пензель уже возвратилась из армии, где был сержантом, командовал ротой. Любил рок, но преимущество отдавал джазу. Фактически, он создал группу хиппи-байкеров во Львове. Каждый год они собирались по 6-7 мотоциклов и ездили по бывшему Советскому о Союзу - в Прибалтику, Питер, Москву. Однажды с Пензлем случилась история. Это был 1982 год, при власти - Андропов. Львовская группа байкеров с предлинными бородами: Пензель, Стах - похожий на Демиса Русоса - черная борода, черные густые волосы до плеч, дородный - килограммов под 120, Володя Вишневский (тоже поляк) - волосы по пояс, борода, Юра Рубчик - работает дворником, а когда-то был кочегаром - вся эта компания ехала из Киева, завернули на кемпинг. Здесь к ним подошли - ребята подумали, что это туристы с Запада, а оказалось - испанские анархисты. Они – на английском, на испанском - наши не знают. Как-то там на мигах объяснились, те их пригласили на вино - и до утра. А на следующий день - оставили мотоциклы и пошли Киев осматривать. В Печерском районе подходит к ним полковник милиции, требует документы, и даже не смотря: пройдем со мной - заводит их в Печерский райотдел милиции, где их всех три часа фотографируют, как преступников - в фас, в профиль, снимают отпечатки пальцев, спрашивают, зачем они, “бандеровцы”, приехали в Киев... Приказали им за 24 часа выехать из Киева. Когда они возвратились в кемпинг, их уже ждала черная “Волга” - снова начались допросы: “Почему вы разговаривали с теми испанцами? Вы знаете, что они - анархисты?” Пензель говорит: “Да мы впервые слышим, что это - анархисты, мы и объясняться - то с ними не могли.” А ему отвечают: “А нам шесть заявок поступило (даже от чехов есть заявка), что вы им что-то антисоветское рассказывали”. Заставляли написать на испанцев писульку, чтобы у тех сделать обыск в машине. Пензель отказался. Тогда трех львовян посадили в киевскую тюрьму на 15 суток “за нарушение общественного правопорядка своим внешним видом”. А еще им пришили “словесный национализм”. Когда же Пензель возвратился во Львов, его в придачу еще и обыскали - искали запрещенную литературу и оружие. Еще хотелось бы вспомнить человека, который уже умер – Володю Петрова. Он был высоким, стройным парнем, всегда имел много фенек, ездил автостопом по всему Союзу. Хотелось бы еще вспомнить Игоря по прозвищу Фред. Он немного ниже меня, с бородкой, волосы до плеч; увлекается буддизмом, временами заходит в “Куклу” на разные импрезы. Приятно упоминать таких людей. Юра Рубчик (я уже о нем упоминал) теперь уединился, живет в одиночестве. ТОЧКИ А.П.: Алик, известно, что культовой точкой во Львове была “Армянка” - туда сходились и даже съезжались люди отовсюду. Может, припомнишь что-то о легендарной “Кофейне”? Да, с радостью. У меня даже сохраняется публикация - в 98-му году происходило празднование двадцатилетия “Армянки”. Но я могу смело утверждать, что “Армянка” не с 78-го работала, а с 79-го. Я - человек педантический, веду записи, фиксирую события, собираю заметки, да и память у меня неплохая. Я хорошо помню, что “Армянка” как культовая точка появилась в августе 79- го, а с сентября там начала собираться публика богемного плана: художники, поэты, фотографы. Среди них появлялись снобы - я их называл “полубогемниками” - люди, которые только там крутились, выпендривались, сопляки, которые немного почитали Есенина, Пушкина - и уже они “что-то”, гении с большими амбициями. Мне это очень не нравилось. Расскажу еще о других местах, где мы собирались. В 80-му году открыли “Молочарню” на Коперника. Мы начали собираться параллельно с “Армянкой” и там. Просуществовала эта точка года три. Еще была точка на площади Рынок - “Булка” (хлебный магазин, теперь там - пицерия), где мы собирались приблизительно до 84-го, а потом снова “возвратились” на Армянку. Важным местом встреч был “Святой Сад"– явление уникальное, я считаю, в целой истории субкультур Украины, может важнее, чем Прибалтика. Он находился в дворе монастыря Кармелиток Босых [теперь – церковь Архангела Михаила – Я. П.]. Монастырь был недействующий, там сделали общежитие техникума. Cад был настоящий - хотя и заброшенный - с деревьями, цветами. Для Львова большую роль сыграла рок-группа “Вуйки”. Она появилась в 75-му году. Основателем ее был Илья “Лемко” (сейчас на Радио Люкс работает), потом к ним пришел “Джубокс” (редактор музыкального отдела на том же радио), покойный “Джагер” - неплохой гитарист (он умер несколько лет тому), умер также их ударник Карло - очень классный человек - по прозвищу “Кацамоня”. Кстати, он - аргентинец (его родители приехали в Украину в 50-ых годах). Он был коренастым, чернявым (настоящий латиноамериканец) весельчаком. К сожалению, “Кацамоня” пришел увлекся наркотиками и от них помер. “Джагер” также умер от наркотиков. Среди тех ребят был и “Святой” - Сергей, который теперь поехал в Америку. Группа “Вуйки” сумела завоевать благосклонность “золотой” молодежи, в Сад началось паломничество студентов - из универа, из художественных институтов. Эти люди тянулись к хиппи, а “Вуйки” могли целый день играть, обмениваться новостями или просто лежать на травке (до 100 человек). А рядом, за забором - обком партии. Это было что-то невероятное! Потом был второй фестиваль - в 77-м году - который устраивала группа “Вуйки”. Тогда съехалось до трехсот человек. Милиция тоже не препятствовала. Правда, в двенадцать пришли и попросили быть тише, так как музыку далеко слышно (у нас были громкие колонки). “Вуйки” стали легендарной группой – они играли много своих вещей на украинском языке (рок). Играли, конечно, произведения Led Zeppelin, Deep Purple, Doors. Объявили: сделаем день памяти легендарного певца Джимми Хендрикса - 18 сентября (77-й год). Это они так лишь сказали, а своя “почта” сразу “разнесла”, и ко Львову начали съезжаться люди. Поднялся переполох в органах - будто бы хиппи хотят сорвать празднование дня воссоединения Восточной Украины и Западной. Что здесь было! Нашу группу связали. По нашим подсчетам, было арестовано около 500 человек. Приехали КГБешники из Киева, из Москвы. Нас, тех, что пошли к Личаковской арке, историческому месту львовских хиппи (50 человек) фотографировали пять разных инстанций. Так вот, мы пришли, сидим возле арки, смотрим - нас кто-то фотографирует. Мы думали: туристы, а кто-то говорит: “Менты”. И в самом деле - идем колонной по Пекарской, а сзади, на расстоянии 100 м - “бобик”, гражданские машины. Когда подошли к отелю на Ульяновской - там “ментов” куча, начали кричать: “Главный, кто главный?! Главного - ко мне!” Мы начали смеяться - какой у нас может быть “главный”, но потом поняли, что нас хотят арестовать. Мы думали, что когда много людей, то нас не будут трогать - ага! Нас всех забрали в Красноармейский райотдел милиции и до ночи фотографировали, снимали отпечатки пальцев и расспрашивали, зачем мы хотели сорвать празднование Дня города. Людей тогда арестовали много - с поездов снимали. До 500 человек забрали в спецраспределители, на Кульпарк, в вендиспансеры... А.П.: Чем закончилась история с “Вуйками”? “Вуйки” просуществовали с 75-го по 81-ий год. В 79-му с ними случилась неприятная история в Крыму. Там был большой сейшен хиппи – сотни людей. И в то само время должен был приехать отдыхать Брежнев. КГБешники начали всех вылавливать, конфисковали аппаратуры, “Лемка” вызывали потом неоднократно на Дзержинского [теперь ул. Витовского – главное управление СБУ, когда-то КГБ – Я. П.], имели с ним беседу: что это вы за антисоветская группа? Что это за хиппи? Это же все антисоветчики! В одной из львовских школ, на улице Любинськой, в 81-м году выключили электрику, тогда молодежь в знак протеста устроила демонстрацию: крушили автобусы, троллейбусы на улице - скандальная история. “Вуйки” вынуждены были прекратить свою деятельность. ОКОНЧАНИЕ Я.Б.: С точки зрения сегодняшнего дня: что такое свобода и что такое насилие? Свобода - это ощущение, понимание того, что ты не можешь диктовать волю другим людям, а другие не диктуют тебе. Насилие - это когда общество, группа людей или отдельная личность проявляет нетерпимость по отношению к другим людям, другой расы, религии, других политических вкусов. Ты можешь быть негром, жидом, украинцем, но если ты не задеваешь других своими действиями - тогда, и только тогда, ты является человеком и имеешь право на жизнь и самоопределение. Я.Б.: Вообразите себе, что к Вам приходит какой-либо мужчина и говорит: “Знаешь, я могу сделать так, что во всем мире будет свобода - такая, какую ты себе представляешь, - но для этого нужно только одно - отдай мне свою жизнь”. Вы отдадите? Если это будет нужно для мира. Если в самом деле больше не будет войн, насилия одних над другими - я отдам, даже не задумываясь. Я.Б., Я.П., А.П.: Большое спасибо за разговор.
2001Олег ОлісевичЯкщо світові буде потрібно, я віддам своє життя не задумуючись – заради свободиисточникОчевидці минулого живуть серед нас. Вони знають, із чого усе починалося, навіщо відбувалося і хто брав участь у тих подіях. Ідеться про рух гіпі в Україні. Сьогодні нам трапилась нагода порозмовляти з людиною, яка має найбільший стаж гіпування у Львові – це Олег (Алік) Олісевич. Розмовляли – Ярина Боренько ВСТУП – ІДЕОЛОГІЯ Я. Б.: Розкажіть, будь ласка, з чого усе почалося взагалі. І трішки про себе – що вплинуло на світогляд, з якого віку Ви гіпували. Я захоплювався філософією та ідеологією, подібною до гіпізму, з дитинства. Мене тягнуло до чогось романтичного й оригінального: я любив читати книжки про індіанців, мені подобався їхній зовнішній вигляд, довге волосся, вбрання. Також мене приваблював образ Ісуса Христа. Пам’ятаю, у 60-х роках за совдепії організовували військово-спортивні табори – тобто з дитячих кімнат міліції важких підлітків відсилали на місяць-півтора на перевиховання, на муштру. А такі підлітки були в усіх кінцях міста (відомо, що то не мамині синочки) – от вони і захоплювалися ідеями гіпі, поглядами – і в музиці, і в одязі. І хоча в той час важко було щось дістати – і платівки (вони дорого коштували), і джинси – але молодь діставала, цікавилась тим. Джинси, наприклад, у 60-х роках присилали з-за кордону. До речі, недорого вони і коштували. Пам’ятаю, у 68-му році мені дали 5 карбованців (на той час це були гроші!), щоби якісь дрібнички купити. А у знайомого хлопця були вже добряче потерті “Левіси” – мені вони дуже подобалися – от я їх за 3 карбованці купив, одягнув. Татові не показав, прийшов до школи, там побачили – і вигнали мене, сказали: “Поклич батьків”. Тоді я і з дому втік. Мене не було 2-3 тижні. Я не хотів і додому приходити, і джинси не хотів втратити, але міліція мене спіймала, в дитячу кімнату повели, потім додому. Ті джинси мені тато спалив. Відтоді я собі сказав: баста! Я назло буду все робити. І суспільству, і батькам, і всім. У той час – навіть з погляду минулого – усе заборонялось, старше покоління з усім боролось. Воєнне покоління наших батьків було виховане у непохитному дусі марксизму-ленінізму. А це було так незвично – довге волосся, рок-музика – усе це впливало на розумовий розвиток молоді. Тому з цим боролись партійні органи, а з ними заодно і батьки – бо були виховані у тій системі. У отих уже згадуваних військових таборах я зустрів старших хлопців – по 15-16 років (9-10 клас) – які мали трохи довше волосся, захоплювалися рок-музикою. Їх переслідували, виганяли з тих таборів. Тоді я замислився: за що, чому це так? Саме тоді я вперше почув слово “гіпі” і почав цікавитися цим рухом, розпитувати старших хлопців. Бувало, ми слухали по радіо рок-музику (поляки її транслювали вільніше). У нашому місті, як і в інших, одночасно виникали гуртки молоді, яка тягнулась до чогось романтичного. Звісно, влада скрізь боролась із ними, бо такі погляди “псували” юнацтво, яке мало будувати соціалізм, прямувати до комунізму. Та попри все, дедалі більше з’являлось людей, для яких ставали близькими ідеали гіпізму. Зароджувалась не просто субкультура, а контркультура. У деяких містах цей рух розвивався бурхливіше, в інших – менше, але зачіпав він розум молодих людей майже всюди: це ж природно – противитися диктатові, який здійснюють над тобою. Ми намагалися виразити себе в одязі – шили собі з брезенту широкі штани (кльош – 60 см), вишивали на них квіточки, метеликів. Були різні вигадки – вшивали ліхтарики у штани, ідеш – і світишся. Наприкінці 50-х – на початку 60-х старше від нас покоління молоді називали “стилягами”. Ці люди слухали джаз, рок-н-рол. Поруч із стилягами можна було зустріти вихідців із середовища художників, богемної публіки, яких можна зарахувати до бітників – вони цікавилися поезією, збиралися по хатах (флетах), слухали музику, вели цікавий і романтичний богемний спосіб життя. Багато хто із західних істориків-соціологів запитують, чи є різниця між гіпістським рухом у них і у нас, у колишньому Совєцькому Союзі. Звісно, є паралелі, але у багатьох моментах існують розбіжності. У нас гіпі більше переслідували, з ними боролися аж до розпаду Союзу, до 91-го року. У 67-ому році у Сан-Франциско відбулися великі збори гіпі, де зібралися понад 20-30 тисяч осіб (нам зараз це навіть важко уявити). В Америці, як не дивно, спочатку цей рух також не сприймали: відловлювали людей, били, але процес уже пішов. У музиці почали виникати такі світила як Дженніс Джоплін, Джіммі Гендрікс, група “Велвет Андерґраунд” та інші. Протест американської молоді був спрямований проти буржуазного способу життя. У нас була буржуазія комуністична – отож, у нас то був протест проти комуністичної системи. І наші патрони – совєцькі, які панували тут – знали, що гіпізм небезпечний для їхньої партії, що він “розкладає” молодь зсередини. Всі уже звикли, що партія каже останнє слово: коротко стригтися, як в армії, і поводити себе отак і отак – ні кроку вправо, ні кроку вліво, бо інакше – розстріл. Ми не мали права бути собою, а лише стадом баранів. На Заході із свободою легше, бо там поважають індивідуальність кожної людини. Гіпізм там упав на ґрунт доволі значного прошарку бітників – їхніми ідеологами були Джек Керуак, Ален Ґінзберґ, які у своїх творах описували бітниківський спосіб життя. У нас наприкінці 60-х були тільки невеличкі групки людей, які мислили інакше, міркували (чи здогадувались), що “там” не все так погано, як про це каже совєцька пропаганда, а у нас не все так файно – у суспільстві панує подвійна мораль. Скажімо, усі і 30, і 35 років тому знали, що, аби потрапити до престижного вузу (медінституту чи на юридичний факультет) треба заплатити хабара. І коли прийшов час вступати до вузу, я власне міркував над запитанням: “Навіщо я живу? Чого я хочу в цьому житті?” Тільки-но я уявив на хвильку, що маю стати гвинтиком велетенської машини, то одразу і сказав собі: ні, я не буду нікому підпорядковуватись, підлаштовуватись під систему. Зрештою, я усвідомлював, що мав би стати рабом, якого завжди цькували б, якому б не дали закінчити вуз – подібно зі мною чинили ще зі школи, відколи у 10-річному віці примусили постригти відпущене за літні канікули волосся. Уже приблизно від 14 років почали складатися стосунки з батьком. Я підростав, а він мені пояснював, що таке моє життя може погано закінчитися, що не слід себе протиставляти школі. Мій батько належить до покоління, яке пережило сталінські концтабори. Він відсидів 10 років за те, що два роки прожив остарбайтером у Німеччині. Під час війни його забрали з Києва, а коли прийшли “визволителі”, то, звісно, запитали: “Як то так – молода людина, 20-річна, і не у Совєцькій Армії, а працює на німців?!” А він же не винен був ні в чому – його схопили під час облави і послали на сільськогосподарські роботи. Зрозуміло, батько боявся, що я повторю його долю. Але я йому сказав: “Я не зможу жити так, як усі, не зможу. Не зможу робити те, що мені наказують. Чому не можна, щоб я носив той одяг, який мені подобається? Таке волосся, яке мені подобається?” Я. Б.: А чи виникали якісь міркування щодо компромісу із батьками? Все-таки, батьки заслуговують на любов і поступки з боку дітей. Щодо компромісу, ситуація для мене була складною, адже я з дитинства ріс бунтарем. Коли мені було 7 років, я втратив матір (вона померла від туберкульозу легенів у 43 роки). Мати була інтелігентною людиною, читала багато книг, як на той час, цікавилася літературою. За словами батька, вони завжди жили у злагоді. Батько хотів мене добре виховати, сам не міг дати ради, отож, одружився вдруге. Мачуха була мені далекою людиною, ні в чому не схожою на матір, – провінціалка, молодша від батька на 12 років (мабуть, це його і привабило, він сподівався, що вона мене догляне). Потім у них з’явилася донька, моя зведена сестра, і їй приділяли більше уваги, тож я змушений був провести 1-2 клас в інтернаті. Там теж трапився інцидент. Раз на місяць до інтернату приходили перукарі й стригли хлопчиків під чубчик – то жах! Я запротестував, заплакав, що не дамся. Мене того вечора залишили у спокої, але потім я таки втік з інтернату, сховався на горищі – там переховувались старші хлопчики. Мене шукали три дні, знайшли, знову віддали до інтернату. Я плакав, бо не любив насилля, ставлення викладачів і батьків до дитини як до своєї власності. Вони самі не йшли на порозуміння – не те, щоб я не хотів, але й вони його не шукали. Ти готовий їх вислухати, а вони лише: це має бути так і край! Робили усе, щоб втиснути мене у ті рамки, “щоб як усі”. Я зміг знайти спільну мову з батьком тільки у старшому віці, перед його смертю. За деякі свої вчинки просив пробачення – у юному віці всі відчувають порив революційного бунту... Я. Б.: Як Ви гадаєте, де той бунт зароджується? Пригадую, коли стригли хлопців, вони плакали від жалю. Зараз молодь радше пристосовується, а не плаче. Чому тоді Ваш протест зародився, а сьогодні – ні? Я й сам багато над цим думаю. Дехто із моїх ровесників мають уже дорослих дітей, віком 20-23 роки – вони вже навіть не тінейджери, своїх діток мають… Інколи, як починаю розмову з деким із дітей моїх ровесників, то сам дивуюся: моє покоління – покоління бітників і гіпстерів – дало імпульс, щоб молодь не була стадом, ми домагались, щоби молодь мала право самореалізуватися, вдосконалюватися, одягати те, що хочуть, носити зачіски, які хочуть – але якийсь парадокс… Я. Б.: Вони воліють залишатися однаковими... Так. Я гадаю, що це пов’язано із поширенням у нас після здобуття незалежності існуючим і в Росії (у Прибалтиці, можливо, ситуація інша) напрямком кримінальної “культури”, насаджуванням зовнішніх атрибутів – усі ці коротко стрижені “бройлери” виглядають як зеки. І не лише візуально – у них і поведінка подібна, і словниковий запас, власний сленґ, і музику вони відповідну слухають. Ба більше – молоді люди часто входять до кримінальних угруповань; ходити на “розборки” у них вважається престижним, вони займаються розбоями, вбивствами... Я. Б.: Усі? Більшість із них. Я себе відчуваю барометром тридцятирічної давності. Можливо, цей протест зародився тоді, а не тепер, бо це було “в диковинку” – хвиля гіпі, захоплення їхньою музикою (Led Zeppelin, Deep Purple) – під цим впливом молодь організовувала андерґраундні фестивалі, пригадую, я їздив у Пярну, Вільянд, Тарту, у Прибалтиці завжди комуністична влада менше давалася взнаки. Я. Б.: За які гроші Ви їздили? Тоді багато грошей не треба було. Я підробляв натурником в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, заробляв 130-140 карбованців на місяць. Половину з тих грошей (50-60 карбованців) я відкладав собі на літо (влітку роботи не було). Їздив автостопом. Наприклад, зі Львова до Мінська, з Мінська – до Вільнюса, Риги, Таллінна. На початку 70-х років у нас, в Совєцькому Союзі, утворилась т.зв. “система” (ми її так називали) – велика когорта людей, які вирізнялися своїми культурними цінностями, поглядами, поведінкою. Я маю на увазі гіпі. На початку 70-х вони влаштовували свої зібрання і фестивалі у Таллінні (там у центрі є гірка, на якій усі збиралися) – майже як в Амстердамі, де у 71-72 роках було дозволено зробити молодіжний центр усієї Европи (влада дозволила влаштувати кемпінги, переносні вбиральні – їх поліція не чіпала) – це була Мекка гіпі з усього світу. 76-го року в Голландії легалізували маріхуану (легкі наркотики), згодом Амстердам став еротичним центром – тому у них вся молодь до такого свободолюбства тягнулася, а у нас, в совєцькій імперії, усі тягнулися до Естонії – бо там знаходили більш демократичне ставлення до себе. Хоча траплялися й інциденти: через те, що туди з’їжджалося дуже багато людей, міліція намагалася декого затримувати, висилати із Таллінна у 24 години. Іноді затриманих здавали у спецрозподільники, незважаючи на те, що у них були із собою документи (як правило, у спецрозподільники забирали т.зв. бомжів – людей без документів – а щоб з’ясувати особу, їх могли затримувати до 30 діб). Міліціонери просто брали паспорт, ховали його до кишені і казали: “У тебе немає документів, ми тебе забираємо і будемо тримати 20-30 діб”. А була ще така практика – зі мною трапилося: 72-й рік, Вільнюс, ідемо вулицею (здавалося б, Литва!), підходять міліціонери у цивільному і вимагають документи, а тоді, навіть не глянувши: “Прошу з нами в машину, у відділення міліції”. Там дивляться на руки – чи не наркомани (чи немає слідів від заштриків). А коли вже нема до чого причепитися, саджають у велику машину, якою зеків перевозять (навіть не “бобік”, а велика така, з решітками), завозять у шкір вендиспансер, – подивимось, чи нема у тебе якихось болячок – і там також 30 днів тримають. А потім приходиш за документами, а тобі кажуть: немає у тебе документів – і знову на 30 діб у спецрозподільник. Отак 2 місяці й відсидиш. Було багато подібних випадків із моїми знайомими, а одного разу міліціонери, які спеціалізувалася у Таллінні на тих, хто навідувався на гірку, й забирали, якщо хтось там курив “травку” чи коловся, затримали дівчинку з наших у райвідділ, де троє-четверо слідчих зґвалтували її. Потім вона намагалася шукати справедливости (це був 75-й рік), писала до прокурора Естонії, то її викликали і пояснили, що вона чинить наклеп на “нашу доблесну міліцію” і що “такого не могло бути”. А за те, що написала заяву, здали її в “дурку”. То був жахливий час. За твоє самовизначення могли побити, забрати документи. У кожному місті були утворені комсомольсько-оперативні загони (дружинники з червоними пов’язками). Вони (14-18-річні, 18-27-річні – були різні загони, як правило, зі студентів різних факультетів) мали своїх кураторів і на початку 70-х “боролися з буржуазною культурою”: затримували людей із довгим волоссям, у футболках із написами, американськими прапорами, зривали ті футболки, знімали хрестики, били, могли волосся обрізати, могли просто познущатися. У Львові було 5 чи 6 районів, у кожному з яких був комсомольсько-оперативний загінчик. Вони мали свої автобуси чи мікроавтобуси (їх постачав ЛАЗ), їздили майданчиками, дивились, як молодь себе поводить, яку музику слухає, і забирали тих, хто їм не подобався – хто носив хрестики, наприклад. Були бійки. До речі, багато хуліганської молоді брали приклад з гіпі. Тогочасні хулігани носили довге волосся. Найбільш хуліганськими районами були Збоїща, Левандівка, Голоско. Я. П.: Коли ви усвідомили, що ваше коло – це система зі сформованими цінностями, як Ви особисто і Ваші друзі уявляли собі прийдешнє покоління через 10, 20 років? Чи замислювались ви над тим, які погляди будуть у ваших дітей? Як хто. Деякі замислювались. Ті, у кого народжувались діти. Я. П. :Їх виховували як маленьких гіпі? Так, звичайно. Дітей брали зі собою на наші збіговиська, у комуни (деякі комуни їздили до Прибалтики, в Середню Азію, навіть на Памір); жили на хуторах. Коли діти виростали в такому оточенні, то бачили ставлення батьків до себе не з позиції сили, скажімо, не як батька, а як брата. З ними поводились так, щоб вони не відчували диктату, їм могли лише пояснювати: отого не роби, бо це завдає шкоди людям. Одночасно ніхто не наказував дитині: будь таким, як я – вона могла вибирати. Рух гіпі базувався, фактично, на християнських засадах любові та братерства. Не випадково багато гіпі тягнуться до різних філософських, релігійних течій – буддизму, християнства, кришнаїзму. Гіпі – це як дерево, а від нього відходять корені. Я. П.: Гіпізм – це форма існування? Так, це стиль життя у суспільстві. Але я не нав’язую себе суспільству, я не кажу: люди, будьте такими, як я. Звісно, у мене є свої недоліки, але я намагаюся над ними працювати, вдосконалювати себе. Усі повинні щось віддавати один одному. Серед гіпі мене можуть теж не розуміти – особисто мені закидають, що я займаюся політикою [керівник Львівської групи Міжнародної Амністії – Я. П.]. Але ж треба виходити за межі умовностей! Натуральний гіпізм – без умовностей. Я, наприклад, маю друзів серед різних альтернативних субкультурних течій: панки, бітники, рокери, байкери, представники пацифістських організацій. Коли Україна виборювала незалежність – 87-88 роки – чомусь не видно було тих сміливців, які зараз б’ють себе у груди. Був Чорновіл, Горинь, ще кілька старших дисидентів – і все. А пізніше до нас приєднувалися інші – демократичний фронт ми утворювали, Народний Рух з того зародився. Але цю спадщину перехопили люди, які прагнули чисто політичної кар’єри. Я дуже хотів щось зробити для спільної справи. Все почалося з прав людини – я на власній шкурі відчув, що таке тоталітаризм, коли мене забирали через дрібниці: за довге волосся, за одяг, за хрестик (бувало, мені закидали: “Чому не сховаєш, навіщо афішуєш, як не соромишся?” А я їм у відповідь: “Ви ж не соромитеся своїх партійних квитків”, або: “От по Вас видно, що Ви – міліціонер, форма, погони тощо, дуже приємно, а я – християнин”. Так мені політику і не змогли пришити). Коли почалася “перебудова”, 20 вересня 1987 року (на день Львова) відбувалася демонстрація, ми написали гасла: “СССР – Америка – ядерне роззброєння”, “Перебудову – в дію!” Ходили так чотири години, на нас дивилися з підозрою, хотіли блокувати, але нічого зробити не могли. Це була одна із перших демонстрацій в Україні. Потім двох із наших виключили з університету. У мене були знайомі у групі “Довір’я” – московській дисидентській групі, членами якої були Храмов, Саша Рулєвой (теж гіпі), Андрій Сахаров з ними співпрацював. Ця група існувала ще від 1982 року. Якось приїхав Саша до нас на сейшен у Прибалтику, почав розпитувати, як тут у нас із “перебудовою”. Кажу: “У нас нею і не пахне”. У Москві тоді вже відчувалася свобода. На Арбаті я бачив багатьох художників, письменників, музикантів, які співали пісні революційного змісту. А ми: хутір є хутір. Моя настанова змінилася, коли я вперше взяв участь у політичній демонстрації. Було це так. Одного разу, подорожуючи – як завжди – автостопом, мій знайомий, Олег Сало (тепер він у центрі медитації Махаріші у Львові) і я, приїхали із Таллінна до Риги (Москва – Пітер – Таллінн – Рига). Там у нас був знайомий – Міхаїл Бомбін – відома людина, один із перших гіпі в Ризі (зараз йому десь під 50 років; волосся завжди мав до пояса, носив окуляри, своєю жвавістю нагадує нашого Ромка Чайку). Він тоді був нелегальним репортером радіо “Голос Америки”. От ми у нього зупинилися ночувати, а він мені й каже: “Знаєш, завтра у нас буде демонстрація” (а це було 23 серпня – річниця пакту Молотова-Ріббентропа). Коли ми прийшли, я був просто вражений – 10 тисяч осіб, наймасовіша демонстрація у Совєцькому Союзі на той час! У центрі Риги навколо пам’ятника Свободі (як у Львові – Міцкевичу) вся площа оточена автобусами і потрійним кільцем міліції, а навколо – сила-силенна людей – кричать латиською, дехто російською. Міліціонери вихоплювали фотоапарати, не дозволяли знімати ту подію. Довкола повно КҐБешників. Щоб не напружувати атмосферу, вони дозволяли по одному класти до пам’ятника квіти. Люди проходили через кордон “ментів” метрів тридцять – і назад. Юрба кричить: “Свобода, свобода!” Я кажу Олегові: “Купімо квіти від України”. Мені тоді довелося зіграти іноземця – начебто я зі Швеції приїхав (там були скандинави серед людей): у мене сумка була із написом “Liberty” латинкою, та й взагалі, вигляд нестандартний. Підходжу, стоїть якийсь капітанчик, я до нього звертаюсь ламаною російською з англійським акцентом, мовляв, хотіли б квіти покласти, вшанувати пам’ятник, ми приїхали здалеку. Підійшов мордатий полковник. Мені відступати нікуди: або пропустять, або заберуть у спецрозподільник. Пояснюю ще й йому. Він дозволив, але “Па аднаму чєлавєку”. Я йому доводжу, що нас двоє. Пустили обох. І цей прорив так сильно на мене вплинув… Поки ми йшли тих сорок метрів, бачили, як люди повилазили на дерева, нам махають… Ми квіти поклали, повернулись – і показали знак свободи (два пальці). Думаю, ну все. Виходимо, а там – КҐБешники стоять, не знають, брати нас, чи ні, починають торсати за рукави, але люди на них натискають. Зрештою, нас побоялися заарештувати, хоча кількадесят люду тоді таки забрали. Я й подумав: чому б у Львові нам такого не зробити? От ми тоді і зібрали однодумців у львівську групу “Довіра”. До речі, у першій демонстрації з нами був Олесь Старовойт – теперішній редактор Львівського телебачення. ТУСОВКА А.П.: Аліку, у 70-х рр. у Львові склалась певна тусовка. Може, Ти розкажеш про декого із цих людей, твоїх друзів, про ваше середовище? Як я уже казав, у Львові, як і в інших реґіонах нашої совдепівської імперії, були люди, які жили за принципами гіпі-культури. Спочатку їх було небагато, але поступово досить великий прошарок молоді уподобав цю культуру. Можливо, вони не на 100 відсотків слідували гіпістським ідеалам, але уже на початку 70-х років утворилася наша т.зв. система. Ми влаштовували сейшени в Естонії, Латвії. Ми пропагували здоровий спосіб життя – проти наркотиків, алкоголю, бо, на жаль, були й такі, які свободу трактували трохи специфічно. Я.П.: Ви маєте на увазі, що серед Ваших знайомих гіпі були такі, хто вживав наркотики? Серед моїх знайомих – ні. Але були люди, які вживали наркотики, і я їх не можу назвати гіпі. Були й такі, хто приєднувався до руху, носив довге волосся, мав відповідний вік – 18-21 рік, але потім ці люди ставали звичайними обивателями. Це не були, властиво, гіпі, вони просто були у такому віці, коли все цікаво, подобається усе романтичне. Але то була лише бравада. На багатьох моїх знайомих ці ідеї та цей спосіб життя дуже вплинули, і хоча вони переважно стали звичайними обивателями, завели дітей, у них з’явились обов’язки – але інший погляд на речі залишився, вони не борються із тими нюансами, проти яких виступали їхні батьки. Щодо наркотиків. На Заході рух був скомпрометований від самого початку, від серпня 69-го року, після Вудстока, де було вбито одного із учасників – агресія заполонила свідомість деяких груп гіпі – людей, які наслідували чисто зовнішні атрибути руху. Саме такі особи вживали наркотики. Їм ніхто цього не забороняв – це ж не була партійна структура: не було статуту, правил, списків, членських внесків. Нікого не включали до складу і не виключали з лав. Усе трималося на авторитеті. Правда, траплялися анекдотичні випадки: “Як у вашу партію вступити? Які у вас внески?” – запитували. Я.П.: Але ж були у Вас авторитети? Так, це були люди, які заслуговували поваги за свій спосіб життя, за свою любов до “соплемінників”, до інших людей; які не компрометували ідей гіпізму, бітниківства… У Львові у 67-68 роках був відомий Славік Яресько на прізвисько Шарнір. Він був інвалідом від народження, ходив на милицях. Одягався у шкіряні джинси, шкіряну куртку або довгий плащ, мав довге чорне волосся. Він був трохи старшим від мене – років на вісім, зараз йому було б 52. Він одним із перших організував групу напрямку гіпі. Збирались на Личаківському цвинтарі, біля знаменитої арки. Тоді, у 68-му, все починалось із благородних гіпістських ідей. Так було 2-3 роки. Для мене він теж якийсь час був авторитетом. Але згодом ідеї любові перестали його влаштовувати, він захотів їх упорядкувати в радикальнішому напрямку – і вийшло щось неонацистського зразка. Тут, у Львові, тоді проходили зйомки якогось фільму. Люди Шарніра подіставали собі одяг, нашивки есесівські, зброю. Вони влаштовували у Брюховичах з’їзди, до них приїжджали з інших міст. У 1971 році відбувся гучний судовий процес над Славіком Яреськом. Багатьох, ясна річ, повиганяли з університету. Процес був скандальним, відомим на весь Совєцький Союз. Після закінчення процесу рештки групи почали збиратись біля Домініканського собору (на сходах). Шарніра можна схарактеризувати як радикального ідеолога гіпі. Він вважав, що пасивним способом не можна змінити систему. То був бунтар проти системи, який діяв з допомогою зброї. От у них були членські внески. Я.П.: Ви його особисто знали? Так, але у нас нічого спільного не могло бути, тому що я вважав, що він компрометував ідеали гіпізму, які він змішував із соціал-націоналізмом. Я.П.: Хто були Ваші друзі, хто з них ще був авторитетом? Легендарна людина бітниківського плану – Ігор Венцеславський, на прізвисько Пензель. Він – напівполяк. У нього довжелезна борода, як у ZZ TOP, крислатий капелюх. У березні 2001 йому виповнилося 52 роки. До бітниківського способу життя він дійшов у доволі зрілому віці (бо я взагалі шнурок – з дитинства мене щось бунтувало). Ми познайомились у 75-у році, до того часу були знайомі лише візуально. Пензель уже повернувся з війська, в армії був сержантом, командував ротою. Любив рок, але перевагу віддавав джазові. Фактично, він створив групу гіпі-байкерів у Львові. Кожного року вони збирались по 6-7 мотоциклів і їздили колишнім Совєцьким Союзом – у Прибалтику, Пітер, Москву. Одного разу з Пензлем трапилась історія. То був 1982 рік, при владі – Андропов. Львівська група байкерів із довжелезними бородами: Пензель, Стах – схожий на Деміса Русоса – чорна борода, чорне густе волосся до плечей, огрядний – кілограмів під 120, Володя Вішнєвскій (також поляк) – волосся до пояса, борода, Юра Рубчик – працює двірником, а колись був кочегаром – уся ця компанія їхала з Києва, завернули на кемпінг. Тут до них підійшли – хлопці подумали, що то туристи із Заходу, а виявилось – іспанські анархісти. Вони – англійською, іспанською – наші не знають. Щось там на мигах порозумілися, ті їх запросили на вино – і до ранку. А наступного дня – лишили мотоцикли і пішли Київ оглядати. У Печерському районі підходить до них полковник міліції, вимагає документи, і навіть не дивлячись: пройдімо зі мною – заводить їх у Печерський райвідділ міліції, де їх усіх три години фотографують, як злочинців – фас, профіль, знімають відбитки пальців, запитують, навіщо вони, “бандєровци”, приїхали до Києва… Наказали їм за 24 години виїхати з Києва. Коли вони повернулися на кемпінг, їх уже чекала чорна “Волга” – знову почалися допити: “Чому ви розмовляли з тими іспанцями? Ви знаєте, що вони – анархісти?” Пензель каже: “Та ми вперше чуємо, що то – анархісти, бо ми й порозумітися не могли.” А йому відповідають: “А нам шість заявок надійшло (навіть від чехів є заявка), що ви їм щось антисовєцьке розповідали”. Змушували написати на іспанців цидулку, щоб у тих зробити обшук в машині. Пензель відмовився. Тоді трьох львів’ян посадили до київської в’язниці на 15 діб “за порушення громадського правопорядку своїм зовнішнім виглядом”. А ще їм пришили “словесний націоналізм”. Коли ж Пензель повернувся до Львова, його наостанку ще й обшукали – шукали заборонену літературу і зброю. Ще хотілося б згадати людину, яка уже померла – Володю Петрова. Він був високим, струнким хлопакою, завжди мав багато феньок, їздив автостопом по цілому Союзу. Серед львівських гіпі був ще один Славік – Потопляк (блондин) – якого часто плутали із Яреськом. Він також був інвалідом від народження і ходив на милицях. Але Яресько завжди носив чорний шкіряний одяг, схилявся до нациків, а цей Славік – ні, він їздив з нами у Таллінн, Вілянд. Хотілося б ще згадати Ігоря на прізвисько Фред. Він трохи нижчий від мене, з борідкою, волосся до плечей; захоплюється буддизмом, часом заходить у “Ляльку” на різні імпрези. Приємно згадувати таких людей. Юра Рубчик (я уже про нього згадував) тепер усамітнився, живе на самоті. Володя Яворський – гіпі, який подався у політику (я його, до речі, свого часу звів з В.Чорноволом). У нього було прізвисько Волмор. Він скрізь їздив з нами, про нього приємно згадати, він – дуже файна людина, незважаючи на те, що відійшов від нашого способу життя. Кілька років тому я зустрів його у Києві, він мене не цурається, вітається, ми обмінюємося новинами. Цілком інакше з нашими політиканами, які зараз при владі, з якими ми свого часу багато разом зробили – вдають, що мене навіть не знають, коли збираються на різні святкування в Оперному [де Олег працює освітлювачем. – Я.П.]; дехто, правда, кивне, але так, щоб інші не бачили (бо можуть запитати, звідки той мене знає). Це все наш снобізм містечковий – хуторяни добрались до влади – хоч забули, завдяки кому, і вдають, що я їх компрометую своїм виглядом і своїм ставленням до життя. Але я ніколи не йшов на поступки жодній системі! КРАПКИ А.П.: Аліку, відомо, що культовою крапкою у Львові була “Вірменка” – туди сходилися і навіть з’їжджалися люди звідусіль. Може, пригадаєш щось про легендарну “Кофейню”? Так, з радістю. У мене навіть зберігається публікація – у 98-му році відбувалося святкування двадцятиріччя “Вірменки”. Але я можу сміливо стверджувати, що “Вірменка” не з 78-го працювала, а з 79-го. Я – людина педантична, веду записи, фіксую події, збираю замітки, та й пам’ять у мене непогана. Я добре пам’ятаю, що “Вірменка” як культова крапка з’явилась у серпні 79-го, а з вересня там почала збиратись публіка богемного плану: художники, поети, фотографи. Серед них з’являлися сноби – я їх називав “напівбогемниками” – люди, які лише там крутилися, випендрювалися, шмаркачі, що трохи почитали Єсєніна, Пушкіна – і вже вони “щось”, генії з великими амбіціями. Мені це дуже не подобалось. Розповім ще про інші місця, де ми збиралися. У 80-му році відкрили “Молочарню” на Коперніка. Ми почали збиратись паралельно з “Вірменкою” і там. Проіснувала ця крапка зо три роки. Ще була крапка на площі Ринок – “Булка” (хлібна крамниця, тепер там – піцерія), де ми збиралися приблизно до 84-го, а потім знову “повернулися” на Вірменку. Важливим місцем зустрічей був “Святий Сад” – явище унікальне, я вважаю, у цілій історії субкультур України, може важливіше, ніж Прибалтика. Він знаходився у подвір’ї монастиря Кармеліток Босих [тепер – церква Архангела Михаїла – Я.П.]. Монастир був нечинний, там зробили гуртожиток технікуму. Cад був справжній – хоча й закинутий – із деревами, квітами. Було ще одне місце, де ми збиралися – скверик біля колишнього пам’ятника Галану по вулиці Шота Руставелі. Там ми собі сиділи (або лежали) на лавах, приходила молодь, яка цікавилася рухом, приїжджі гіпі. Це були 75-78 роки – поки з’явилась “Вірменка”. З 73-го був відомий бар “Нектар” – туди також приходила богемна публіка. “ВУЙКИ” Для Львова велику роль відіграла рок-група “Вуйки”. Вона з’явилась у 75-му році. Засновником її був Ілля “Лемко” (зараз на Радіо Люкс працює), потім до них прийшов “Джубокс” (редактор музичного відділу на тому ж радіо), покійний “Джаґер” – непоганий гітарист (він помер кілька років тому), помер також їхній ударник Карло – дуже класна людина – на прізвисько “Кацамоня”. До речі, він – арґентинець (його батьки приїхали в Україну у 50-их роках). Він був кремезним, чорнявим (справжній латиноамериканець) веселуном. На жаль, “Кацамоня” захопився наркотиками і від них помер. “Джаґер” також помер від наркотиків. Серед тих хлопців був і “Святий” – Сергій, який тепер поїхав до Америки. Група “Вуйки” зуміла завоювати прихильність “золотої” молоді, у Сад почалося паломництво студентів – з універу, з художніх інститутів. Ці люди тягнулися до гіпі, а “Вуйки” могли цілий день грати, обмінюватися новинами чи просто лежати на травичці (до 100 людей). А поруч, за муром – обком партії. Це було щось неймовірне! “Вуйки” грали у школах, по клубах – але до пори, до часу. Перший рок-фестиваль (справжній – братерський, схожий на міні-Вудсток) відбувся у червні 76-го року. Подорожуючи Прибалтикою, я запросив біля сотні людей на той фестиваль. Вони приїхали – це було таки видовище! Ми тоді підключили електрику від монастиря (технікуму). Публіка танцювала, а хтось собі лежав, потягував пивце – розважалися до години дванадцятої. Музику було чути аж у центрі. Найцікавіше те, що наряд міліції прийшов, подивився і пішов собі – бо ніхто ж не бешкетував. Потім був другий фестиваль – у 77-му році – який влаштовувала група “Вуйки”. Тоді з’їхалося до трьохсот чоловік. Міліція теж не перешкоджала. Правда, о дванадцятій прийшли і попросили бути тихіше, бо музику далеко чути (у нас були гучні колонки). “Вуйки” стали легендарною групою – вони грали багато своїх речей українською мовою (рок). Грали, звичайно, твори Led Zeppelin, Deep Purple, Doors. Оголосили: зробімо день пам’яті легендарного співака Джиммі Гендрікса – 18 вересня (77-й рік). Це вони так лише сказали, а своя “пошта” відразу “рознесла”, і до Львова почали з’їжджатися люди. Зчинився переполох в органах – начебто гіпі хочуть зірвати святкування дня возз’єднання Східної України і Західної. Що тут було! Нашу групу пов’язали. За нашими підрахунками, було заарештовано біля 500 чоловік. Приїхали КҐБешники із Києва, із Москви. Нас, тих, що пішли до Личаківської арки, історичного місця львівських гіпі (50 чоловік) фотографували п’ять різних інстанцій. Так от, ми прийшли, сидимо біля арки, дивимось – нас хтось фотографує. Ми думали: туристи, а хтось каже: “Менти”. І справді – ідемо колоною по Пекарській, а ззаду, на відстані 100 м – “бобік”, цивільні машини. Коли дійшли до готелю на Ульянівській – там “ментів” купа, почали кричати: “Главный, кто главный?! Главного – ко мне!” Ми почали сміятися – який у нас може бути “главный”, але потім зрозуміли, що нас хочуть заарештувати. Ми думали, що коли багато людей, то нас не чіпатимуть – ага! Нас усіх забрали у Червоноармійський райвідділ міліції й до ночі фотографували, знімали відбитки пальців і розпитували, навіщо ми хотіли зірвати святкування Дня міста. Людей тоді арештували багато – з поїздів знімали. До 500 чоловік забрали у спецрозподільники, на Кульпарків, у вендиспансери… А.П.: Чим закінчилась історія з “Вуйками”? “Вуйки” проіснували з 75-го по 81-ий рік. У 79-му з ними трапилась неприємна історія в Криму. Там був великий сейшен гіпі – сотні людей. І у той сам час мав приїхати відпочивати Брежнєв. КҐБешники почали усіх виловлювати, конфіскували апаратуру, “Лемка” викликали потім неодноразово на Дзержинського [тепер вул. Вітовського – головне управління СБУ, колись КҐБ – Я. П.], мали з ним бесіду: що то ви за антисовєцька група? Що то за гіпі? То ж усі антисовєтчики! В одній із львівських шкіл, на вулиці Любинській, у 81-му році виключили електрику, тоді молодь на знак протесту влаштувала демонстрацію: трощили автобуси, тролейбуси по вулиці – скандальна історія. “Вуйки” змушені були припинити свою діяльність. ЗАКІНЧЕННЯ Я.Б.: З точки зору сьогоднішнього дня: що таке свобода і що таке насильство? Свобода – це відчуття, розуміння того, що ти не можеш диктувати волю іншим людям, а інші не диктують тобі. Насильство – це коли суспільство, група людей чи окрема особа проявляє нетерпимість щодо інших людей, іншої раси, релігії, інших політичних уподобань. Ти можеш бути негром, жидом, українцем, але якщо ти не зачіпаєш інших своїми діями – тоді, і тільки тоді, ти є людиною і маєш право на життя і самовизначення. Я.Б.: Уявіть собі, що до Вас приходить якийсь чоловік і каже: “Знаєш, я можу зробити так, що в усьому світі буде свобода – така, якою ти собі її уявляєш, – але для цього потрібно тільки одне – віддай мені своє життя”. Ви віддасте? Якщо це буде потрібно для світу. Якщо справді більше не буде війн, насилля одних над одними – я віддам, навіть не задумуючись. Я.Б., Я.П., А.П.: Дуже дякуємо за розмову. 22.10.01. Хаза Аліка Олісевича
|
|